Дитяча творчість

Новогребельська Анастасія

Таємниці життєвих стежин [добірка малої прози]/. – Біла Церква: Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №6, 2013.-  19с.

Новогребельська Анастасія  - учениця 10 класу Білоцерківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №6  - робить лише перші кроки в царині літературної творчості. Але збірка її літературних мініатюр показала, що авторка, безперечно, має спостережливість і уяву. Юна авторка  прагне декількома мистецькими штрихами змалювати картинку природи, власні переживання і надії.

   Збірка літературних мініатюр «Таємниці життєвих стежин» занурює нас у вир життєвих доль...

Передмова і впорядкування:  Г. Г. Качка

Передмова

Інколи так потрібно вчасно віднайти відповіді на важливі для себе питання, які ставить перед нами життя.

Важко підібрати слова, щоб розтлумачити прописну істину. Сенс життя в тому, що воно є. Життя – це розвиток, падіння і злети, це сміх і сльози, це дитячі пустощі, це кохання, це пошук і реалізація талантів, духовний ріст… Це все у свій час, по черзі або одночасно.

Час лине швидко, не встигнеш оглянутися, а він промайне, пролетить «галопом». Земля помережана стежками людських доль, що тягнуться до обрію, зливаються з небом. Створюється вічна взаємодія землі та неба, плинного і нетлінного, насущного і позачасового. І кожна людина  йде своєю стежкою пізнання світу.

Промінчик-бешкетник

Сонце прокинулося і солодко посміхнулося крізь білі хмари, за якими воно хо­валося цілу ніч. Яскраво сяйнули промінці, падаючи на сонну землю. Вони тихенько засміялись і повернулися до сонечка…

Несподівано один промінчик поцілував мою сестричку, яку я пригортала до грудей. Ніжні пахощі линули від чорнявої голівки. Рідні рученята, ласкаві! Вони обвилися навколо шиї та так горнуть до себе, так ніжно тремтять. Голубі очі, мов крихітки неба, палають у дитячому захоплені і близько прихиляються до моїх - заглядають у саму глибінь душі. А промінець не вгавав - пестив і пестив немовля.

 Затим гайнув на город. А там соняшники – мов кулі жовтого вогню. Горять на подвір'ях, за огорожами, навіть повибігали до самісінької дороги. Здається їхнім полум'ям про­сякнуто зараз повітря.

Ген-ген  на згірку причаївся гайок, і туди щодуху полетів промінчик. Заплутався у гіллі, мусив слухати скарги старого дуба. Нашепотівшись, промінець повернувся у синє небо, яке вже стало потроху темніти. Награвшись досхочу, став дрімати…

Ніч легко опусти­лася на землю. Повновидий  місяць показався на обрії й освітив села. Воно потонуло у срібнім мареві.

 Високо вгорі розкинувся зоряний намет загадкового неба. Імлиста курява Чумацького Шляху простяглася в невідомі світи…

Моє село

Прокидаюся… Якась таємнича сила підхоплює мене й несе на околицю села. Босоніж біжу до річки, щоб привітатися з нею. Високий тонконіг  м’яко б’є по колінах, низько вклоняються грицики, тремтить конюшина, а білі ромашки загадково всміхаються і мені, і сонечку, і народженому дню. 

Аж ось і Мурашка в’ється синьою стрічкою поміж скелястих берегів.

-         Доброго ранку, моя красуне.

Річці подобається така увага, вона ще швидше перекочує свої води через каміння і хлюпоче, хлюпоче. Люблю бути наодинці зі своєю подругою. Чи наодинці? З високого очерету доноситься кумкання жаб, жалібний крик сполоханої  пташки, обережний сплеск рибини.

З іншого боку через усе наше село поспішає до Мурашки «сестричка» Мурава. Річки ніби цілуються й далі линуть одним потоком. З крутих берегів схиляються до них кущі, зеленокосі верби і бажають щасливої дороги.

Поглядом проводжаю річку за обрій, і враз на мене навалюється холодна тінь гущавини, яка огортає високі кручі. У цю мить я відчуваю подих теплого вітру. Це шле привіт ліс – гордість і окраса нашого села. Півстоліття тому роботящі руки моїх односельців засадили тендітними немічними саджанцями степовий простір. Услухаюся в музику лісу. Тут живе маленький соловейко. Він витинає музичні колінця, немов розсипає срібні горошини.

Вибігаю на пагорб – село, як на долоні. Воно видається чарівною квіткою землі, неба й води. Увесь простір заснований білим, як пух, легким, як шовкові нитки, павутинням… А з неба, як розтоплене золото, ллється на землю живодайне світло сонця.

Стара хата

Давно вже ніхто не торкався руками до колись білих стін, і вони потріскані та облуплені, уже й від землі відокремилися – немає господині в хаті, не світяться вечорами очі-вікна. Спить колись веселе людське житло, останні сни додивляючись.

 Уже давно відійшли за межу вічності господарі. Тільки бусли щороку прилітають до неї, гніздяться, виклацують у небо довгими червоними дзьобами. Це гніздо найкраще на весь виднокіл. Воно дуже старе і від того велике й міцне, вимощене пруттям і сіном наче вросло у дах. На сусідніх будинках їм кладуть  колеса і вистеляють гребені старим бур’яном, аби приманити буслів. А ні! Старі і дужі птахи, що роками жили тут, знову відвоювали своє гніздо. На обійсті тихо, тільки зрідка озветься буслиха, на мить порушить спокій…

А було ж у давнину… Весела толока, коли рідні, знайомі, сусіди з піснями та жартами ходили – місили глину, аби міцною, теплою була нова хата. Невелика, вона вміщала чималу сім’ю, а нерідко, у великі морози, вносили сюди, у тепло, новонароджених телят, ягнят…

А як пахло в хаті свіжою деревною стружкою:тато ладнав вікна, двері, укладав сволок, вирізавши у ньому хрест, і з веселими примовками поряд убивав міцний кований гак: « Щоб колиска не пуста гойдалася, щоб у хаті щастя-доля вдалася.»

І таки вдалася! Вигойдалося, виросли у хаті аж п’ятеро дітей. Розлетілися, мов птахи, у широкий світ.

Усе минає і все проходить, але продовжується життя, джерело якого – любов. Заснуло колишнє веселе людське житло – хата останні сни додивляється. Але ні, на щось іще сподівається…Вона добре знає, що я обов’язково приїду влітку. Тільки рипне хвіртка, як раптом бусли, гордо відкинувши голову на довгій шиї, весело клекотатимуть, сповіщаючи односельцям про моє повернення…

Стало тісно …

Над нею  низько-низько погойдувалася стеля. Десь у білому густому, як вата, тумані чулися голоси. Хтось щось кричав, потім Софія зовсім провалилася у темну задушливу яму. Згодом відчула, що її несуть уже не в хаті, а надворі, а свіжий вітер торкнувся лиця. Тільки розплющити очей чомусь ніяк не могла - такими важкими стали: «Що це, Боже, зі мною, чужим дітям стільки клопоту завдаю?!»                                                                                  

Думки схарапудженими кіньми метались у збудженій свідомості, а з безкровних уст зривався болісний стогін. І сльози котилися, котилися...

Софію в селі любили, її невсипущі руки не знали спочину ні вдень, ні вночі. Знали, що їй нелегко ростити дочку, бо замолоду овдовіла.

- Наталі ніхто тата не замінить, - виправдовувалася перед сусідами.                                  

- Соню, про себе подумала б, дочка не вічно буде з тобою. Хто знає, який зять трапиться.                                                                                                      

Не слухала. Їм таки добре було вдвох. Наталя підростала, допомагала мамі. Незчулася, як і школу закінчила, в інститут поступила. І летіла Софія селом, ніг під собою не чула: «Людоньки, моя Наталя – студентка! Буде дохтор  у нашому селі! Чуєте?!»                                                                   

Ті роки були важкими для Софії. Кидалася навсібіч, аби заробити таку-сяку копійчину: хотіла, щоб її квіточка не гірше одягалася від ровесниць з обласного центру. Досвітками прибирала в школі, а пізніше доганяла жінок у полі. Не пропускала змоги й куховарити. Вихудла, мов стара, і тільки голос, як завше, жебонів дзвоником.

- Учимося, людочки, учимося, слава Богу!
       Про випускне плаття Наталі всеньке село гомоніло: тоді ще дивиною було весільне плаття з-за кордону. І ніхто не знав, що скажені гроші за ту обнову Софія відробляла потім літо й осінь, заробляючи куховарством. А Наталка вже практикувала в обласній лікарні, із часом там працювати лишалася, і нареченого стріла.                                                             

Весілля дочці Софія справила гучне й веселе, хоч знову влізла в борги по вуха…                                                                                                                          За кілька літ у передмісті виріс двоповерховий будинок: зять Софійчин, якого сином кликала, виявився метикуватим, із тих, хто «вміє жити». Трохи згодом легковик зафиркав мотором у дворі. І Софія щиро раділа доччиному щастю, щосвят їхала до дітей з важкими сумками печеного та копченого. Сусіди, бувало, дорікають їй, мовляв, можеш уже й для себе пожити, доста возити.

- Тільки й сонця мого, що діти,- відповідала радісно.                                  

І знову маринувала, крутила, солила. Для них, найдорожчих, найрідніших, які так раділи маминим приїздам…                                              

Як же це?! Коли це сталося?! З чого почалася та чорна смуга, прірва, що розверзлася між нею й дітьми, яких так любила, на яких молилася? Може, тоді, як не вистачило грошей на нову машину? Чи коли не встигла Софія напекти ковбас на срібне весілля Наталчиного головлікаря? А може, тому, що не золотого, а срібного хрестика внучці привезла? Чи …       

Але ж, коли приїхали вмовляти, щоб продала хату і їхала до них, було ще все добре. І Володя першим сказав: « У нас вам буде добре, палити не треба. А до вас не наїздимось..»                                                                                

Не вагалася. Усе продала. Весело попрощалася з ріднею та сусідами.

- Я ще в гості до вас приїду, хай - но з дітьми побуду, натішуся.

Набулася… Натішилася… Пекла, варила, від плити не відходила…Усе годила…                                                                                                                

Та якось випадково почула: сваряться діти. Зять сердито вичитував Наталі:

- Село є село. Говорить, як у лісі, аж луна йде… А їсть як? От будуть мої іменини, а вона знову тої «заведе», що тоді? Не знаю, як це сказати, але … Тісно нам стало з нею … Терпіти її не можу! І не думав, що так буде …         Було б стерпіти, ніби не чула. Та не змогла. Убігла до них, ураз зніяковілих:

- Це … про мене? Тісно вам. А я ж цілий вік … - і вмовкла.

Кому  скаржиться? На кого?                                                                           Автобус привіз Софію в село пізно ввечері. І добре – менше людей стрінеться. Ось і вулиця, хата рідна, та чужа вже, світиться весело вікнами. І пес, ніби щось відчув, заскавчав радісно… Господи, як же тяжко минати рідний двір… Добре, що у племінника ще світиться.

Постукала – і серце завмерло. Зустріли її радо, хоч мовчки і подивувалися, що перед самими святами з дому виїхала та ще й автобусом. Але не питали нічого: може, примітили, що тітка сама не своя. Почали сільські новини оповідати. А гостя мовчала, мов чужа. Зрештою, коли малих уклали спати, глухо промовила:

- Я не в гості… Прийміть мене, якщо можете… Не можу без села…          

Аж тепер придивилися, що сухі запалені очі Софії були втіленням болю, то вже й не допитувалися. А за кілька днів вулиця збуджено загомоніла:

- Скоро приїхала…                                                                                          Софію винесли. Кажуть, наче інсульт…                                                                 У лікарні над хворою сиділи, міняючись, племінник із дружиною, сусідки, знайомі, усі, тільки не Наталя, хоч одразу їй зателефонували. Приїхали вони  вже, як Софія намагалася ходити, спираючись на палицю …              

Її привезли назад, у село. Племінник, злий, гарячий, блискаючи циганкуватими очима, без дипломатії сказав їм усе, що думав, коли Софія вийшла з хати.

- Чистоплюї, гроші мамині – тре, а вона – лишня в вашім палаці? А ще – врачі...

- Ну, знаєте. Ніхто їй слова злого не сказав, сама з’єрепенилась і поїхала. А тепер і поготів сидіти коло неї нікому…Хіба що в дім пристарілих…

 - Ой, Боже! – увійшовши в хату з двору, хапнула Софія ротом повітря і раптом вигнулася… Упала на неї біла тяжка стеля. Хтось налякано закричав. Залементувала Наталя. А тоді голоси стали віддалятися, віддалятися. Уста Софії ледь чутно шепотіли: «Діти мої… діти… мої…»

Квітами зустрічав свою кохану… на візку

Для справжнього кохання відстань і хвороба – не перепони.            

Не люблю потяги і вокзали. У них панує дух розлуки і пахне сирістю від сліз закоханих. Скільки красивих слів прощання чули давні перони, свідками скількох тисяч палких поцілунків були старі запилені вокзали, скільки життєвих таємниць вони зберігають у собі!                                            

Але вокзал – це ще й місце, яке наближає людей до мрії, до рідних, до бажаного відпочинку і нових красивих міст. Це місце, де сльози проливаються не лише від журби, а й від нестерпної  радості, від зустрічей...                          

На вокзалі завжди метушня. Пасажири поспішають на потяги, рідні й друзі зустрічають близьких, старенькі бабусі пиріжечками з усіх сил намагаються заробити на голодних пасажирах: у кожного свої турботи. Але інколи за цією метушнею не помічаєш звичайних, і таких «рідкісних» у наш час людей.            

Моя подруга попросила зустріти її, щоб допомогти нести сумку. Я, звичайно, погодилася, бо знаю, як важко студенткам самотужки впоратись із важкими валізами. На галантних кавалерів годі й сподіватися.         

Потяг прибував зранку, тому на пероні було малолюдно. Мою увагу одразу привернув молодий і дуже вродливий юнак із букетом квітів у руках. Милувалася ним  недовго, бо, коли прибув потяг, той поспішив зустріти кохану. Відчинилися двері вагона, провідник підвіз інвалідний візок із дівчиною. Хлопець одразу підбіг допомогти їй спуститися: я побачила, як ніжно він її цілує й обіймає, і на очі навернулися сльози…                                     

Любов, не знає перешкод,якщо вона шира! Ні відстань, ні інвалідний візок не стануть на заваді справжньому коханню…

Таємниці життєвих стежин

Коли втратила тебе, відчула, як світ навколо став непривабливо сірим та беззвучним. Було важко навіть дихати, тому що з кожним подихом груди наповнювалися повітрям самотності. Відчувала, як із мене шматками витискується біль утрати найбільшого в моєму житті кохання і найріднішої людини.
Пам'ятаю, у перші хвилини нашої вимушеної свободи я просто йшла і плакала. Здається, мене зупиняли якісь люди, запитуючи, чи потрібна допомога. Я не помічала їх. Утікала від себе, від бажання повернутись і сказати, що кохаю,  що насправді не хочу розлучатися. Я знала: ти також кохаєш, проте твоя гордість ніколи в житті не дозволить мене повернути. Страждатимеш, убиватимеш себе нашими спільними світлинами, але нізащо не зізнаєшся, що не можеш без мене. О, твоя гордість…

Згадай, яким щасливим був перший рік наших стосунків. Нам усі заздрили… А я не вірила, що небо подарувало мені таке щастя. Тоді здавалося, що ти давно жив у моєму серці. Просто був маленьким зернятком, яке чекало свого часу, щоб прорости і змінити все навкруги. Воно розросталося в мені,  зайнявши кожну клітину тіла, наповнивши своєю силою і теплом кожен міліметр душі. Я й не помітила, як ти поглинув мене всю, змінив мої звички й підлаштував під свої.                                                              

Ти ніяк не міг зрозуміти, що кохана людина – це не власність. Що вона – рівноцінна тобі: має свою точку зору, думки, бачення, життєві позиції. Ти забрав майже все і хотів більше.                                                                                 Любий, чому ти робив боляче тій, яка готова заради тебе на все, яка вважала найвищим щастям – піклування та любов до тебе.

Навіщо? За що? Навіть найсильніше кохання зникає, якщо його постійно поливають гіркими слізьми. Тому що від щирого кохання не плачуть.

Милий, я чесно, з усіх сил намагалася втримати наше кохання. Проте воно по-зрадницьки витекло з серця, як пісок, що сиплеться крізь пальці. Ми прийняли кохання як щось буденне, наче таке стається щодня й з усіма. Наше щастя втекло і стрімко, не обертаючись, щоб поглянути, як нам без нього. Утекло і пообіцяло: «Не вернуся!». Як і я. Пробач, я пішла, щоб ми до кінця не знищили один одного, щоб залишилася хоча б світла згадка про найбільше, найважливіше та найрідніше, але вже втрачене…ку прилітають до неї, гніздяться, виклацують у небо довгими червоними дзьобами. Це гніздо найкраще на весь виднокіл. Воно дуже старе і від того велике й міцне, вимощене пруттям і сіном наче вросло у дах. На сусідніх будинках їм кладуть  колеса і вистеляють гребені старим бур’яном, аби приманити буслів. А ні! Старі і дужі птахи, що роками жили тут, знову відвоювали своє гніздо. На обійсті тихо, тільки зрідка озветься буслиха, на мить порушить спокій…

А було ж у давнину… Весела толока, коли рідні, знайомі, сусіди з піснями та жартами ходили – місили глину, аби міцною, теплою була нова хата. Невелика, вона вміщала чималу сім’ю, а нерідко, у великі морози, вносили сюди, у тепло, новонароджених телят, ягнят…

А як пахло в хаті свіжою деревною стружкою:тато ладнав вікна, двері, укладав сволок, вирізавши у ньому хрест, і з веселими примовками поряд убивав міцний кований гак: « Щоб колиска не пуста гойдалася, щоб у хаті щастя-доля вдалася.»

І таки вдалася! Вигойдалося, виросли у хаті аж п’ятеро дітей. Розлетілися, мов птахи, у широкий світ.

Усе минає і все проходить, але продовжується життя, джерело якого – любов. Заснуло колишнє веселе людське житло – хата останні сни додивляється. Але ні, на щось іще сподівається…Вона добре знає, що я обов’язково приїду влітку. Тільки рипне хвіртка, як раптом бусли, гордо відкинувши голову на довгій шиї, весело клекотатимуть, сповіщаючи односельцям про моє повернення…